МЕДІА ПРО НАС

Суботнього вечора Оперний театр трохи нагадував фортецю в облозі: величезний натовп перед входом на площі, який міг би символізувати вороже військо, могутні звуки з динаміків на сцені, що мали б звучати як музика, піднесений і дещо агресивний настрій публіки та потужні алкогольні випари в повітрі.

У момент, коли всередині Опери завершився черговий концерт ХХІV міжнародного фестивалю музичного мистецтва “Віртуози”, на сцені перед театром саме виступав гурт “Мандри”, і кожен із музикантів намагався заглушити сам себе в марній боротьбі з невідлагодженою апаратурою. Але аудиторії це не надто заважало та не псувало святкової атмосфери народного гуляння.

Глядачі всередині Оперного, звісно, кількісно поступалася  натовпові на площі, але зовсім не тому, що її було мало (вільних місць у залі майже не залишилося), просто зал усередині менший за площу перед входом. І це загалом нормально.

Таке зіставлення зовсім не має на меті показати конфлікт масового й елітарного мистецтва, мовляв, еліта ходить на тверезо до Опери, плебс п’є пиво під рев динаміків. Насправді все не зовсім так просто і, наприклад, російські музиканти та композитори першої половини
XIX століття закидали Дмитрові Бортнянському, як згодом і Петрові Чайковському, палкому прихильникові творчості Бортнянського (твори обох композиторів лунали того вечора в Опері), “італьянщину”, “м’якість і солодкавість”. А Михайло Глінка називав Бортнянського “Сахар Медович Патокін”. Тобто тоді, два століття тому, цю музику зовсім не вважали елітарною, хоча й виконували її лише в камерних середовищах шанувальників. Не кажучи вже про Моцарта, досі активно заангажованого в посполитий бізнес мобільних телефонів, маршову музику Іполітова-Іванова з “Кавказьких ескізів” або твір Олберта Кетлбі з промовистою назвою “На перському базарі”. Не менш хітовими були і твори “на біс” – від увертюри до опери Миколи Лисенка “Тарас Бульба” до фрагментів із мюзиклу Ендрю Ллойда Вебера “Ісус Христос – суперзірка”. Конфлікту елітарності та масовості зовсім не було, була різна якість звуку та музичного рівня виконавців.

Та й дивно було б по-іншому, адже Новий інтернаціональний симфонічний оркестр (насправді давно вже й не такий новий, а знаний і шанований), або просто INSO-Львів, вирізняється бездоганною якістю звуку, і кожен його концерт – подія для львівських меломанів. Цього разу з оркестром виступали зірки світового рівня – піаніст Генрі Зігфрідсон із Фінляндії (що приємно, грав не лише Моцарта, а й Бортнянського) та російський віолончеліст із дуже українським прізвищем Зенон Залицяйло, який солював у Варіаціях на тему рококо для віолончелі з оркестром полтавчанина за походженням Петра Чайковського. Що ж до репертуару, то його підібрали “на всі смаки”, так, щоб і львів’яни, і гості з-за кордону могли і почути добре знайомі мелодії, і долучитися до музичної культури інших держав – Бортнянський, Моцарт, Чайковський, Михайло Іполітов-Іванов, Олберт Кетлбі, Лисенко, Вебер тощо. Той самий підхід простежували й у доборі творів окремих авторів.

Наприклад, сюїта з опери “Алкід” Дмитра Бортнянського – вибір доволі несподіваний, і від цього особливо цікавий, адже Бортнянський переважно відомий своєю церковною музикою. Його хорові концерти – це залізна підстава репертуару всіх українських і російських хорів. Але опери Бортнянського, з яких зберігся лише “Алкід”, зовсім не настільки широко відомі. Прем’єрний запис “Алкіда” вийшов декілька років тому тиражем невеликої французької фірми Ерол та отримав захоплені рецензії.

Оперу поставили у Венеції 1778 року, автором лібрето став П’єтро Метестазіо, відомий італійський драматург і лібретист того часу. Стилістику типової італійської опери цієї доби поєднано тут із деталями, характерними для музики християнського Сходу, наспівними слов’янськими мелодіями, значно ширшим застосуванням хорових партій тощо. Саме це переплетення традицій різних культур привернуло увагу до цієї опери, це є знаковим і для репертуару оркестру INSO.

Дмитро Бортнянський помер 1825 року в Петербурзі, а повне зібрання його творів у
10 томах вийшло 1882 року за редакцією П. Чайковського, тож поєднання творів обох цих композиторів у львівському концерті доволі логічне і з “ідеологічного” погляду. Бортнянський своєю творчістю утвердив традиції українського хорового співу в репертуарі Петербурзької хорової придворної капели, яка складалася здебільшого з носіїв українських музичних традицій. Водночас він заклав підвалини традицій багатоголосого хору в Росії, створив у капелі хор, який володів бездоганними технічними і тембровими якостями, високою вокальною культурою. Це був не лише вагомий внесок у російську музичну культуру, а й популяризація української музики.

Швейцарець Гунгард Маттес, який мешкає в Цюріху і що два тижні приїздить до Львова на репетиції з оркестром, робить для популяризації та розвитку української музичної культури не менше, і цей ентузіазм і напружена праця, які необхідні для реалізації такого складного проекту, викликають захоплення та повагу.

Наталка Сняданко

"Львівська газета"  23 травня 2005 року, № 89 (655)